. 

Пісочниця

Міхаль Вальчак

(переклад – Заслужений діяч мистецтв України Ярослав Федоришин)

«Пісочниця» - перша п’єса М. Вальчака, одного із найпопулярніших молодих драматургів Польщі. Двоє молодих людей зустрівшись, вияснюють свої відносини на протязі всієї п’єси, тому що нічого важливішого за любов в світі немає. «Пісочниця» інтригує своєю універсальністю і змістовністю, хоча розповідає конкретну історію двох молодих людей, її сенс відноситься до людей у кожному віці і в кожній країні. Торкається того, що в житті є найважливішим: як зрозуміти іншу людину, як досягнути гармонії у взаєминах між жінкою і чоловіком, між людьми з різних середовищ, часом різних культур. Говорить про зустріч жінки і чоловіка, але також про подолання бар’єрів і упереджень, про місце людини в світі, про труднощі у висловлюванні почуттів та про потребу кохання, яка глибоко сидить у кожному з нас.

REVIEWES

Слушність думки французького біолога й письменника Жана Ростана про те, що жити з чоловіком, якого любиш, так само складно, як любити чоловіка, з яким живеш, яскраво підтверджує п’єса молодого польського драматурга Міхала Вальчака “Пісоч­ниця”, яку цими вихідними поставив Львівський духовний театр “Воскресіння”.

Міхал Вальчак – один із найпопулярніших сучасних драматургів Польщі. Дебютував львівський театр із цією п’єсою саме в поляків у межах європейського проекту молодої драматургії. Мабуть, знаючи, як наші сусіди клопочуться про підтримку свого автора, буде зайвим наголошувати, що цей драматичний твір поставив чи не кожен польський театр. Проте бачення цієї п’єси українським театром викликало справжній ажіотаж у польського глядача.

Як розповів “Газеті” заслужений діяч мистецтв України, художній керівник театру та постановник вистави Ярослав Федоришин, спектакль виріз­няється нестандартною постановкою та розставленими акцентами. “Поляки здебільшого акцентували на побуті, я ж наголошував на почуттях. Для мене був важливим не стільки текст, скільки насамперед певна картина, акцент на почуттях між людьми. Чим мене “зачепила” ця п’єса? Тема кохання вічна, і саме це почуття здатне зігріти нас завжди: і коли ми лише граємося в пісочниці, і в молодості, і в старості. Коли людина кохає, нічого не помічає, а відтак їй дуже легко опинитися в павутинні власного кохання. Отже, пісочницю оповиває павутиння”, – поділився враженнями пан Федоришин.

У виставі залучено три акторські склади (Він – Душний А., Чухонкін В., Юричко Т.; Вона – Ковалик М., Лукашонок Н., Стричак Г.). Хоча сценографія в усіх трьох спектаклях однакова, але, як зазначають його творці, всі три історії різні, кожен склад молодих акторів грає іншу історію, розставляючи щоразу інші акценти.

За сюжетом, дія відбувається в дитячій пісочниці, де хлопчик, який обожнює авта та грає в супергероїв, і дівчинка, яка дбайливо граєть­ся зі своїми лялечками, ді­лять між собою пісочницю (як удало зауважує дівчинка, чоловіча половина завжди на половину більша за жіночу) та врешті-решт сваряться, й дівчинка, зібравши свої іграшки, йде гратися в пісочницю іншого хлопчика, прорікши: “Моя мама була права, коли казала не бавитися з тобою, бо ти дивний!” І тоді глядач ловить себе на думці, що десь він уже таке бачив чи чув, і спогад цей зовсім не з дитинства. А лейтмотив постановки очевидний – закохані, як великі діти, які здійснюють імпульсивні й божевільні речі, що зачасти базуються лише на дитячих примхах. Один лише нюанс – за дитячі примхи тепер доводиться відповідати по-дорослому.

Кажуть, проблема будь-яких стосунків у тому, що ми слухаємо одне одного та не чуємо. А відтак чоловіки з нерозумінням запитують, як жінка може витримувати зі своїми ляльками (вони ж діти), а сам відповідає на запитання про його незбагненну для жінки пристрасть до автомобілів. За сюжетом, “хлопчик” завше хоче показати себе володарем у “пісочниці”, але коли обмежена в правах “дівчинка” врешті-решт наважується зібрати “іграшки” й піти в “іншу пісочницю”, розпачливо усвідомлює, що без неї пісочниця йому зовсім не потрібна. І хоча його частина пісочниці більша і просторіша, хлопчик просить у дівчинки дозволу посидіти на її половині, бо “сонце в тебе гріє якось по-іншому, тепліше”.

“Як гадаєш, чому ліквідували всі пісочниці?” – запитують вони одне одного, зустрів­шись через якийсь час. “Мабуть, бояться хробаків…” – лунає відповідь зі сцени, де здитиніла жінка й чоловік, який так і не подорослішав, не можуть знайти слів порозумін­ня та прощення. На його запитання: “Що чувати?”, вона гордо відповідає: “Залежно, яке вухо підставити”, хоч він так сподівається, що слухатиме вона серцем. А тим часом побут, як хробаки в пісочниці, точить їхній пісочний замок щастя, сотнею ниток упере­джень і затаєних образ сковує Її та Його. І коли до примирення залишається відстань простягнутої руки – вистава обривається. Глядач, відкинувши Її гордість і Його зверхність, повинен сам завершити їхню історію. А може, зовсім не їхню…

Оксана Жила , ХайВей 8 мая 2009

Галерея